П`ятниця, 29.03.2024
Мій сайт
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [10]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 7
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Мої статті

Украинская армия

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) Книга II


Вступне слово

Протягом багатьох століть воєначальники та офіцери українського походження здобували славу іншим арміям, зокрема російській. На полях світових битв вони не раз доводили, що вміють вправно воювати, не відступають перед небезпекою та наполегливо йдуть до перемоги. 1917 р. Їм випала нагода підняти зброю за власну державу — Українську Народну Республіку. Зважаючи на поразку у Визвольній війні, хтось може сказати, що вони — офіцери колись ворожих армій — не змогли використати дарований історією шанс. Але на цю ситуацію можна подивитись і з другого боку: з лав денаціоналізованого та деполітизованого російського офіцерства виокремилися тисячі старшин, що вирішили служити під українським прапором до кінця свого життя — розділяючи з ним долю та недолю. І тепер, коли Україна мирним, цивілізованим шляхом здобула собі незалежність, ми можемо гордо стверджувати, що в нас були свої герої, які гідно боролися, вмирали та перемагали в ім’я власної вільної держави, — старшини Армії УНР.

У час новітніх наукових технологій роль сухопутного війська в житті держави та її громадян з кожним роком втрачає свою значущість. Нині вже відійшли на другий план особиста хоробрість, вміння вести за собою людей, вправно здійснювати піхотні, кавалерійські, танкові удари, багнетні атаки, володіти основами тактики і стратегії. Нині військова справа більше залежить від техніків і програмістів, ніж від пересічних командирів. Ми є свідками зміни однієї військової епохи — часу гармат, кулеметів, танків і літаків іншою — добою ракет і космічної зброї.

Якою ж була для українців минула військова епоха? Українська історична наука до сьогодні має чимало прогалин, особливо у сфері військової історії, тому не може дати повної відповіді на це запитання. Дослідники минулого і сучасності глибоко вивчають історію Українського Нового часу — Козацько-Гетьманської держави Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, Реєстрового, Слобідського і Чорноморського козацтв тощо та не шкодують уваги до тематики Другої світової війни. Однак ми досі не маємо жодного ґрунтовного дослідження про військову справу українців між цими двома епохами.

Найяскравішою сторінкою української історії цього періоду була боротьба за власну державу в 1917–1921 рр. Однак слід зауважити, що її уможливили майже 300 попередніх років, під час яких українці служили в арміях інших країн. В іншому разі Україна не мала б десятків тисяч професійно підготовлених вояків, насамперед офіцерів, здатних вибороти її незалежність і захистити від зовнішніх зазіхань.

Старшинський (тобто офіцерський) склад Армії Української Народної Республіки 1917–1921 рр. більш як на 90 % становили колишні офіцери російської імператорської армії. Таку саму частку в Українській Галицькій армії налічували вихідці з австро-угорського офіцерського корпусу. Це були два абсолютно різні за військовою етикою, ментальністю та вихованням типи старшин. Тож коли українців — представників обох офіцерських корпусів, протягом 1917–1921 рр. зводили в одну військову частину, між ними починалися тертя і непорозуміння. Єднання могло відбутися лише за умови, коли офіцери-українці з австро-угорської армії цілком підкорялися військовим звичаям і традиціям своїх співвітчизників з Наддніпрянської України або навпаки — колишні російські царські офіцери приймали військову етику австро-угорської армії.

Досліджувати історію Армії УНР або Української Галицької армії неможливо без знання історії російських і австро-угорських збройних сил. До того ж необхідно добре орієнтуватися в такому складному питанні, як роль і місце українців у Російській та Австро-Угорській імперіях та їхніх арміях. Адже у війську Московського царства, а згодом — Російської імперії українці служили з часів гетьмана Івана Сагайдачного, а в силах Австрійської монархії — з початку XIX ст. Вони були органічною частиною армій обох держав і за довгі роки увібрали в себе всі їх специфічні риси та прикмети. Саме тому історію Армії УНР слід починати з перебування українців у російських військах, а історію Української Галицької армії — з буття українських вояків в австро-угорських збройних силах.

Наше дослідження присвячене винятково Армії УНР та її старшинському складу, але воно було б неповним, якщо б ми не почали історію старшин Української Народної Республіки з оповіді про службу їх та їхніх попередників у російській армії протягом майже 300 років. Ця інформація дає ключ до розуміння психології офіцерів-українців, які у 1917–1918 рр. почали формувати власні збройні сили, а невдовзі й виборювати незалежну та самостійну Українську Народну Республіку.

Ця праця має кілька конкретних цілей. По-перше, максимально розкрити соціально-психологічний портрет старшини Армії УНР. По-друге, подати історію військової служби українців в армії Російської імперії. По-третє, зібрати якомога повніший біографічний матеріал про героїв та командний склад Української Народної Республіки. Слід зазначити, що цією монографією історія Армії УНР не вичерпується. Поза увагою автора залишилися дві глобальні теми — бойові дії армії під час Визвольної війни 1917–1921 рр. та історія українських частин і підрозділів, які він сподівається розкрити у подальших своїх роботах.

Тематика історії офіцерського корпусу Української Армії доби Визвольної війни 1917–1921 рр. другою книгою не вичерпується, і вже зараз готується книга третя, в яку увійдуть загальні списки особового складу Армії УНР у 1920–1923 рр., а також доповнення до першої книги — біографічного довідника.

За допомогу в роботі над книгою авторові хотілося б висловити подяку колекціонерам-ентузіастам військової історії Олександрові Рудиченку, Олександрові Пересадьку, Олександрові Кучеруку та Михайлові Селезньову.



Ярослав Тинченко, квітень 2011 р.


Українці в офіцерському корпусі Російської Імперії (XVII — поч. XX ст.)

Описание: http://lib.rus.ec/i/42/358542/i_002.jpg


Козаки — офіцери московських царів

Вихідці з України були здавна традиційно бажаними кандидатами на заміщення офіцерських та генеральських посад в армії Московського царства та, пізніше, Російської імперії. Це обумовлюється, насамперед, спільною релігією — православ’ям, яке з початку XVII ст. й аж до 1917 р. було головною ідеологічною зброєю московських царів та російських імператорів. Незважаючи на те, що на службу до Москви, а згодом до Санкт-Петербурга доводилося запрошувати тисячі іноземних фахівців, насамперед військових, на них важко було покладатись у загрозливих ситуаціях. Битва під Нарвою 1700 р., під час якої з армії Петра І на бік Карла XII перебігла більшість офіцерів-іноземців, а решту їх, як іновірців та потенційних зрадників, перекололи солдати, красномовно довела, що відданих фахівців слід шукати серед «своїх» — православних. Відтоді російські імператори традиційно віддавали перевагу особам православного віросповідання. Саме в цьому — єдиній вірі, слід шукати першоджерело появи вихідців з України серед аристократії та військової еліти Московського царства і Російської імперії.

Перший випадок масової появи уродженців України в офіцерському корпусі Росії відбувся за часів гетьманування Петра Сагайдачного. Передували цьому обставини серпня-вересня 1618 р., коли українське козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним разом із польськими військами ходило на Москву і навіть намагалося її взяти приступом. Причому козаки спалили всі передмістя та пограбували кілька великих російських міст, винищивши частину їх мешканців. У ніч з 11 на 12 жовтня 1618 р., напередодні свята Святої Покрови, запорозькі козаки та поляки мусили піти на черговий приступ Москви, і, як визнає більшість літописців та істориків, місто було приреченим на поразку. Проте у вирішальний момент запорожці відмовилися штурмувати останню лінію оборонних споруд московської фортеці та повернули додому.

Існує кілька версій того, чому Сагайдачний не звоював тоді Москви. Найбільш поширене в українській історіографії пояснення твердить, що польський королевич Владислав заборгував козакам досить значну суму за участь у поході, а тому вони і відмовилися класти свої голови за польську справу. Відомий український дослідник XIX ст. М. Максимович пропагував інше тлумачення подій — «офіційно-державне» для того часу: запорожці почули дзвін православних храмів у Москві, в них прокинулися релігійні почуття, і вони відмовилися штурмувати місто. Яка з наявних версій найбільш достовірна, сьогодні важко визначити. Однак по тій історії залишилося два незаперечні факти: перший — запорожці повернули від Москви, і другий — досить значна їх частина перейшла на службу до Московського царя.

Тільки протягом вересня — грудня 1618 р. втекли з українсько-польської армії та перейшли на московську службу 138 козаків.

27 грудня 1618 р. залишився у Калузі та був прийнятий до московського війська цілий козацький полк Ждана Конші (Коншина), який нараховував 602 запорожці, траплялися й інші подібні випадки. Московський цар одразу оцінив козаків — їх було обдаровано значними, як на той час, грошима та хутром і як військову знать розподілено по найбільших містах царства{1}.

Більшість запорожців, які 1618 р. перейшли на московську службу, згодом стали заможними можновладцями, а їхні нащадки — представниками російської аристократії. Зокрема, потомки полковника Ждана Конші — Каншини (Коншини) у XVIII ст. стали графами та відігравали досить помітну роль у політичному житті Російської імперії.

Боротьба українського народу проти польсько-католицької шляхти, що спалахнула з новою силою по смерті гетьмана П. Сагайдачного, привела на московські землі наступні хвилі переселенців, передусім повстанців і козаків. Відома історія гетьмана Якова Остряниці, який після поразки у бою з поляками під Жовнином 3.06.1638 з рештками своїх військ подався на територію Московського царства й оселився у м. Чугуєві — на той час окраїні Московії. Козаки Остряниці були зараховані на військову службу й охороняли південно-західні кордони Московського царства.

Нове, надзвичайно масштабне переселення українців на територію Московії відбулося протягом 1649–1652 рр. — під час Визвольної війни Богдана Хмельницького проти поляків. Головною причиною цього стала поразка українських військ під Берестечком у 1651 р. та укладення миру з поляками, яким передбачалося скасування Б. Хмельницьким усіх правобережних полків. Значна частина козацького населення Правобережжя пішла шляхом, уторованим повстанцями Якова Остряниці, й теж осіла на південно-західному прикордонні Московії, що відтоді почало називатися Слобожанщиною. Тут було засновано п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький, які аж до часу їх скасування в 1765 р. несли військову охоронну службу.

1667 р., після підписання Андрусівського миру між Московією та Польщею, вся Лівобережна Україна остаточно перейшла до складу Московського царства. Внутрішній устрій Лівобережжя лишився майже не зміненим. Збереглися й адміністративно-територіальний поділ на 10 козацьких полків — Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський та Лубенський, — і внутрішня військова організація цих частин. У розпорядженні гетьмана залишилися наймані полки — Охочекомонні (або Компанійські) та Охочепіхотні (або Сердюцькі) — його особиста гвардія (кількість таких формувань часто змінювалася; за часів Мазепи існувало 5 Охочекомонних та 5 Охочепіхотних полків).

На противагу Малоросії, що ввійшла до складу Московії, на Правобережній Україні для козацького устрою настали скрутні часи. 1699 р. там було цілком знищено козацькі полки, повстанці та козаки тікали на Запорозьку Січ, яка саме в той час остаточно оформилася не тільки як військове братство, але й, фактично, як незалежна держава з власним адміністративним поділом на сім паланок.

Після підписання Андрусівського миру масових переходів українського козацтва безпосередньо на службу до московського війська не відомо. У цьому не було потреби: кожний селянин чи повстанець, який утік, скажімо, з Правобережжя, мав досить великий вибір щодо подальшого місця проживання. Він міг піти до Московського царства і там залишитися на Слобожанщині, яка користувалася широкими автономними правами; міг замешкати у Малоросії — в будь-якому з полків; нарешті, найбільші сміливці прямували просто на Запорозьку Січ.

Описание: http://lib.rus.ec/i/42/358542/i_003.jpg 

Гетьман П. Сагайдачний


Від Петра І до Катерини II

Служба у Московії знову стала актуальною після приходу до влади Петра І. Визначні реформи, створення Російської імперії є незаперечними заслугами цього політика. Одним із наріжних каменів діяльності першого російського імператора було остаточне вкорінення у країні православ’я як панівної ідеології. Проте, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових фахівців, Петро І користувався послугами німців, датчан, швейцарців, голландців, французів і представників інших народів. Показовою щодо цього є вже згадувана катастрофічна поразка імператорської армії під Нарвою у 1700 р., після якої Петро І увів у кадрову політику Російської імперії принцип, який потім, з невеликими перервами (у XVIII ст.), стійко панував до кінця її існування: іновірцям не довіряти, православним вірити майже беззастережно. Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.

Варто також нагадати, що під час Полтавської битви 1709 р. на боці Карла XII були лише запорожці, менша частина лівобережних (малоросійських) козаків та лише половина Охочекомонних та Охочепіхотних полків. Решта лівобережців та охочекомонників на чолі з Іваном Скоропадським, а також слобідські козаки стояли осторонь.

Від самого початку створення зародку нової російської армії у 1683 р. Петру І довелося часто вдаватися до послуг іноземних офіцерів. Після Нарви Петро І став на шлях створення власних офіцерських православних кадрів. У пізніших родинних хроніках малоросійських шляхтичів можна натрапити на багато згадок про перебування предків тих чи інших українських аристократів в армії Петра І. Найбільш рання, яку вдалося знайти, — запис про службу в офіцерських чинах сотника Бакланської сотні Стародубського полку Павла Гудовича, який загинув під Нарвою у 1700 р.{2}

Описание: http://lib.rus.ec/i/42/358542/i_004.jpg

Генерал-поручик Андрій Степанович Мілорадович (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, Т. 3)



Зміни в етнічному складі серед офіцерства часів Петра І також можна простежити (досить умовно) за кількома російськими полковими хроніками, написаними у другій половині XIX ст. (більшість документів, уміщених там, не дійшли до нашого часу). Найцікавішою щодо цього є «История Преображенского полка» штабс-капітана Азанчевського 1-го, видана у Москві 1859 р. Як відомо, Преображенський полк був гвардією Петра І і вважався (на рівні з Семенівським) однією з найкращих частин. В історії його вміщено іменні списки офіцерів з 1696 до 1712 р. Віросповідання та походження офіцерів у цих списках не зазначено, проте за прізвищами можна зробити певний висновок про національний склад. За станом на 1696 р. серед багатьох іноземних та російських аристократичних прізвищ ми знаходимо кількох поляків (приміром, Казимир Вербицький, Степан Люблінський тощо) і певну кількість наших земляків. Так, серед інших фігурують брати Михайло та Василь Івановські, Опанас Хмелевський, Семен Крючковський, Іван Вербаловський. У переліку 1704 р. вписано лише одного вихідця з України — квартирмейстера Григорія Садовського, але вже в списку 1706 р. — капітана Панкратія Глібовського та прапорщика Тимофія Білого, а 1710 р. — окрім двох попередніх, також капітана Григорія Колтовського та прапорщика Івана Шеремета{3}.

Поки що неможливо назвати точну кількість офіцерів-українців в армії Петра І. Вищенаведені дані свідчать лише, що наші земляки служили офіцерами у молодій російській армії з перших днів її існування, причому не будь-де, а в імператорській гвардії (в Преображенському полку) — серед представників найдавніших родів російської аристократії.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII за вказівкою Петра І було обрано нового гетьмана Лівобережної України — стародубського полковника Івана Скоропадського. По його смерті 22 квітня 1722 р. на Гетьманщині правив наказний гетьман Павло Полуботок, якого 1723 р. було ув’язнено у Петропавлівській тюрмі. Відтоді Гетьманщиною певний час керувала так звана Малоросійська колегія, що складалася з трьох українців та трьох росіян. З 1727 до 1734 р. гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол, а після його смерті знову владарювала Малоросійська колегія.

Петро І та його нащадки значно обмежили владу гетьмана, проте вони практично не змінили внутрішнього устрою Гетьманщини та її військову організацію. У розпорядженні Івана Скоропадського залишились 3 Охочекомонних (Компанійських) та 1 Охочепіхотний (Сердюцький, розформований у 1726 р.) полки, які вербувалися за наймом (2 Охочекомонних та 4 Сердюцьких полки перейшли на бік І. Мазепи), а також 10 Малоросійських козацьких полків, що збиралися лише у разі початку бойових дій. Військова підготовка цих найманих частин була недостатньою, чисельність — невеликою, жалування — низьким, та й потреби в утриманні їх не виявилося.

Описание: http://lib.rus.ec/i/42/358542/i_005.jpg

Генерал-фельдмаршал граф Кирило Григорович Розумовський (портрет з видання: Бантыш-Каменский Д. М. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, СПб, 1840/репринт — Москва, 1991, ч. 1/2)



За станом на 1736 р. у малоросійському козацькому реєстрі рахувався 55 241 козак, з яких 38 701 мав служити у кінному ладі, решта — у пішому. Проте російська влада була ними невдоволена: бажання героїчно захищати російські інтереси на українських землях вони не виказували. З цього приводу російський військовий історик генерал-майор Баіов зазначав:

«Прикриття Малоросії Дніпром, майже постійне перебування у ній великої кількості регулярних військ, нарешті, важкі повинності, які несла Малоросія і за мирного часу, і, особливо, під час війни, як у справі продовольства і загалом по утриманню значних армій, так і з допровадження для різних потреб великої кількості робітників, ставили малоросійських козаків зовсім в інші умови, ніж ті, в яких жили козаки донські. Звичайно, що все це мало найгіршим чином відбитись як на їх особистих якостях, так і на бойовій підготовці, яка у всіх відношеннях була гірше, ніж у донців. Спосіб дій малоросійських козаків фактично був такий самий, як і у донців, але вони не відзначалися тою завзятістю, стійкістю, вмілим впровадженням козацьких звичаїв, усім тим, що так вигідно відрізняло донських козаків»{4}.

Описание: http://lib.rus.ec/i/42/358542/i_006.jpg

Григорій Галаган, полковник Компанійських полків під час походу до Пруссії у 1759–1760 роках (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)



У 1736–1738 рр. малоросійські козаки брали активну участь у Російсько-турецькій війні та, зокрема, в походах російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом графом Мініхом на Крим. На той час усі малоросійські козацькі полки були об’єднані під керівництвом гадяцького полковника Семена Яковича Галецького. Однак самовпевненість С. Я. Галецького, його бажання самостійно здобути перемогу над татарами призвела до важкої поразки у бою під Чорною Долиною{5}.


 



Джерело: http://lib.rus.ec/b/358542/read
Категорія: Мої статті | Додав: alexe68 (14.07.2013) | Автор: Емец Алексанндр E W
Переглядів: 889 | Коментарі: 1 | Теги: Офицеры | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz